Хтось із великих сказав, що людина, яка не знає свого минулого, не має права на майбутнє. Але, на жаль, сьогодення диктує юному поколінню українців зовсім інші ідеї, заміщуючи героїв велетенської національної культури особистостями (так – маємо визнавати, що це справді особистості) з кіно, музики, масової культури близького чи далекого зарубіжжя.

         Що маємо наразі з цим робити? Які наші кроки?

         Запитайте при нагоді свою дитину, кого, наприклад, зображено на українських банкнотах, який вклад в українську історію вони зробили.  А щоб ще більше здивувати, запитайте, які історичні пам’ятки зображено на звороті цих самих банкнот і чому саме їх. Чому, до прикладу, бачимо Сковороду і Києво-Могилянську академію разом.

         Чому, до речі?

         Сучасна історія України це історія перетворень. Історія боротьби із самими собою, яка параболою повторюється, накреслюючи своєрідні етапи. Хтось називає їх ще колами. І вони, кажуть, повторюються.

         То чи не для того нам треба знати власну історію, щоб бачити наперед, що чекає нас далі?

         Скільки років Україна незалежна? Скільки років Україна єдина? Скільки років, власне, Україні?

         Будь ласка, дайте відповідь на ці питання не собі, а дитині. Немає поряд – зачекайте, коли прийде зі школи (або з роботи, або в гості, або придумайте причину зателефонувати). Немає взагалі – ненав’язливо запитайте, коли вже це вас так цікавить і відповідей у книжках чи мережі вам замало – у когось, кого ви, наприклад, знаєте добре. І чи добре цей хтось знає власну історію?

         А тепер спробуйте роз’яснити дитині (де знайти дитину дивіться вище, коли ж ні – їх вдень особливо багато в школах), про які три цифри ми говоримо.

         До речі, три цифри. Ми зараз не помиляємось.

         Одна із них (решту дві я з вашого дозволу залишу, власне, вам на роздуми/пошуки/питання – що вам захочеться) – 22 січня 1919 року. Майже сто років тому. Чомусь не заведено в нас відзначати масштабно події державотворчого значення, поки їм не стукне ювілей. Але все ж.

         Розкажіть своїй дитині (чи дитині в собі), що чергова часова петля українського возз’єднання скоро досягне свого історичного ювілею. І неабиякого, враховуючи значимість і вагу події і тоді, й особливо зараз.

         Об’єднання.

         Міцний потиск рук і щирі обійми. От що сталося майже сто років тому. І дуже не вистачає зараз.

         Працюючи в школі, дуже багато вчишся. Навіть тоді, коли вже не учень. А навчався кілька років, замінив пару звуків в попередньому слові й став учителем. І як би то не було дивно став навчатися ще більше. І виніс одну істину – діти просять про те, щоб їх вислухали. І почули.

         Ми в своїй практиці саме цього й добиваємося – слухаємо. І в такій взаємній роботі в Славгородській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів разом з учнями було проведено заходи, присвячені Дню Соборності України: «Возз’єднались в ті далекі роки наші предки на віки», «День Соборності України», «Співаєм славу тій події і тепер», «Соборність України – основа державності», «Соборність – кроки незалежності», тематична виставка в бібліотеці «Від минулого до сьогодні».

Власне, до чого я і для чого (типове питання вчителя до себе). Під час проведення названого заходу було кілька визначальних слів.

І нам – українцям – їх дуже зараз не вистачає. 

Бойко Олексій